Сьогодні, 22 січня, Україна відзначає дуже важливу дату в своїй історії. Сто років тому українці Заходу та Сходу взялися за руки, щоб возз’єднатися в одній державі. Тоді їм вдалося перемогти міфи, якими їх розділяли зовнішні вороги. Сьогодні ці міфи успішно долають ініціатори культурних, спортивних обмінів між містами та областями України. Так, нещодавно команда футболісток з Одещини майже тиждень прожила в родинах зі Львівської області. Серед учасниць команди була одна дівчинка з Біляївки – Ольга Андреєва, яка поділилася з нами своїми враженнями.
Коли ми приїхали, то нас жартома запитували, чи не боялися нас батьки відпускати на Західну Україну, – розповідає Ольга, – бо там знають про всі ці слова образливі, якими хтось намагається обізвати людей звідти. Але в моїй родині, в родині моїх знайомих та друзів ніхто ніколи таких слів не використовував. Тому – ні, не боялися. Навпаки, було цікаво.
Ольга Андреєва – дівчинка з Біляївки, яка навчається у школі №1. З дитинства захоплюється футболом. Згадує, що коли була зовсім маленькою, то замість ляльки чи сукні просила подарувати їй футбольного м’яча. Займатися у футбольній секції почала у Біляївці, куди родина переїхала з Одеси.
Перший тренер Сергій Клименко відкрив у дівчинці талант. Але, на жаль, у Біляївці секція дівчачого футболу закрилася. Ольга продовжила тренуватися з командою хлопців. Потім за рекомендацією тренера Олега Кислюка почала виступати за команду футбольного клубу “Мрія-2006” з міста Ананьїво. Саме цю команду запросили на змагання та відпочинок на Львівщину.
Нас запросили на турнір з футзалу “Різдвяні зустрічі”. Його вже у восьме проводить федерація футболу Яворівського району, Львівської області, – розповідає тренер команди Олег Климчук, – це була ідея голови федерації, мого друга, Мирослава Дороша.
Ідея полягала в тому, щоб діти не просто приїхали на змагання, а познайомилися з місцевими традиціями та звичаями, поринули у різдвяну атмосферу.
Нас попередили, що, можливо, ми будемо жити в родинах, але я не серйозно це сприйняла, – говорить Ольга, – тому, коли нас запросили у школу селища міського типу Шкло та сказали, що зараз нас розберуть по родинах – я була здивована.
Ольга потрапила до родини дівчинки Марти та її мами Уляни Волошин. Як розповів нам тренер, попередньо не визначали, хто, де житиме. Просто запропонували місцевим родинам прийняти дітей – і вони із радістю погодилися.
Шкло – дуже гарне та заможне селище, з чудовими будинками, але мене навіть не це здивувало, – розповідає Ольга, – більше цікавили люди. Вони там якісь неймовірно привітні. У родині, де я жила, мене прийняла як рідну. Мама Уляни одразу назвала мене онукою, обійняла, пригорнула до себе. Мене запрошували в гості до всіх друзів та знайомих родини.
Дівчина – російськомовна. Тому спочатку було трішки важко із спілкуваннями, але в родині, яка прийняла Ольгу, перейшли на російську. Тому з цим проблем також не виникло.
Вражена дівчина була також місцевими традиціями та звичаями.
Наприклад, є звичай класти на свята сіно з часником під стіл та на стіл, – розповідає вона, – майже в кожній хаті влаштовують вертеп, на Різдво люди масово колядують, ходить Вертеп, за столом не тільки їдять, а й співають пісні. А ще у Різдвяні дні всі відвідують церкву. Служб у день може бути п’ять-шість, тож пропустити важко. Різдво тут чи не найголовніше свято року.
Ще Ольгу порадувала місцева кухня. Вона, за її словами, трішки відрізняється від біляївської, але дуже смачна.
У Різдвяні дні вся їжа починається з куті, вже потім інші наїдки, – згадує вона, – особливо здивували голубці з гречкою та картоплею. Але мені так навіть більше смакувало, ніж звичайні з рисом.
Але головна різниця – в людях.
Там у магазині купуєш цукерку, а тобі дякують, наче купила весь товар. На Різдво продавці бажають усіляких гараздів, вітають тебе, посміхаються.
Ольга говорить, що спочатку думала, що вони такі гостинні саме з нею, бо вона не місцева. Але ні, зі своїми односельчанами так само привітні.
Ольга розповідає, що родина, в якій жила, припала до серця. У дорогу вони зібрали їй смаколиків, а з собою дали торбу цукерок та м’яку іграшку.
У родині, де я жила, всі дуже чемні, до батьків звертаються на «Ви», – говорить Ольга, – навіть в селі не чула, щоб хтось сварився, казав нецензурні слова, не бачила я, щоб хтось нетверезий був або підлітки пили алкоголь.
Інші дівчатка з команди ділилися з Ольгою, що так само вражені гостинністю родин, які їх приймали. Вони влаштовували для них екскурсії, водили в місцеві кав’ярні, пригощали смаколиками, запрошували із собою в гості до друзів, створювали всі умови, щоб спортсменки відчували себе, як вдома.
У нас в команді є дівчатка, які виховуються в інтернаті, – ділиться Ольга, – так їм навіть купували одяг, окрім сувенірів та солодощів. Запрошували на літо до себе.
Тренер команди Олег Климчук розповідає, що всі діти жили в чудових умовах.
Більшість родин, які приймали дітей, заробили статки важкою працею за кордоном, але привезли ці кошти до рідної України, тут збудували житло, тут вкладають їх у рідне селище.
За п’ять днів завдяки організаторам турніру, футболістки з Одещини побували на концерті, купалися в басейні, каталися на ковзанах на критій ковзанці, були на екскурсії в селі Страдч, де є відомий на всю Україну підземний монастир, та гідно показали себе в змаганнях з футзалу.
Оплатити дорогу команді допомогла наша землячка з Ананьїва Алла Шлапак, яка наразі живе в Києві, – розповідає тренер, – решта все – це подарунки від господарів змагання, а також окремо від родин, які приймали дівчаток.
Тренер каже, що не переживав, коли передавав їх до родин. Знає, що всі його вихованки – чемні та виховані. Не підведуть. Інших в команді не тримає. Вірить, що у кожної з них тепер є друзі на Львівщині та бажає своїм дівчаткам гідно виступати не лише за честь рідного клубу, а й України – від Заходу до Сходу. Бо ми дійсно одна держава та один єдиний народ.
До речі, Яворщина давно приймає участь у Всеукраїнській програмі “Схід та Захід разом”. Цього року вони приймали учнів Святогорської санаторної школи-інтернату №12 з Донецької області.
